Сучасна поезія
Iren Konst
Жінки, які вміли читати твої рукописи, називали їх найчастіше безглуздими згустками.
Вони малювали на стінах, відвідували собори,
прикривали грішні голови чорними хустками
і зазвичай полишали усі свої речі у коридорах.
Пам'ять, то, мабуть, єдине, що змушувало їх іти від тебе.
Пам'ять завжди пульсує обачніше у кістковому мозку.
Та, з мармуровою шиєю, що взята із твоїх ребер,
має таку ідеальну шкіру, зроблену, ніби із воску.
Вона ходить, не торкаючись твоїх голих стін і килимів,
вона носить по венах кров, якій важко знайти замінники.
Як учора вночі перший весняний грім прогримів,
так вона підіймає коліна, неначе сонні покійники.
І несе твої книги, усе, що має для тебе найвищу цінність,
береже їх, як ти зберігав від світу її згарячілу цноту.
Її руки - то, певно, твоя перша й єдина зрілість,
її бездоганність - твоя найвдаліша спроба.
Кому залишати усі твої телефонні дзвінки, магазинні чеки і дрібні монети?
Куди ти сьогодні підеш, куди завтра повернешся і кому віддаси свої крижані амулети?
___________
Її голос чувся далеко на схід від твоїх кордонів,
врізався у мозок і віддавав у кінцівки.
Комір яскравої сукні полишився на пероні
і ти вимагав одного - зараз у руки б гвинтівку.
___________
Її вперше забути було зовсім неможливо:
вона йшла босоніж по калюжах - і була щаслива.
Таких, як вона, важко вмістити повністю всю всередині себе.
Вона носить довге волосся і посміхається, як говорить до тебе.
Вона могла б стати відомим скульптором, а може лікарем,
вона любить носити в кишенях пальто твого імені літери,
почувати себе вільною і цілувати тебе у скроні
[після цього у неї ще раптом з'являються на обличчі мітки червоні].
Вона в голос читає тобі романи про тих, хто дуже схожий на вас,
її фото частіше значущі в профіль, аніж у анфас.
І зазвичай вона геть жаданіша без одягу і без прикрас...
___________
Сьогодні вона у тій ж сукні, що й у ваш перший раз.
*****
Ты не знаешь, как это - просыпаться от боли в висках
И дрожать до утра, уткнувшись лицом в подушку.
Раздавить свое сердце в любовных обманных тисках.
Все равно же "родная" прошепчешь уныло на ушко.
Ты не знаешь, как это - целовать следы на стекле
И снова учиться верить новым людям.
Ты был для меня, ты был как-будто во мне.
Нельзя верить надуманным чужим судьбам.
Можно так написать, что будет уже легче потом.
Что бы оставить все в стихотворении.
Можно жить. одарить эту жизнь теплом.
Но уже не твою. А кто верит в мое исцеление.
(Iren Konst )
*****
Вона щодня читала свіжу пресу.
Оту, що, знаєте, з відтінком золота така,
А ще листи на неіснуючу адресу
І знову постіль... Свіжа і м"яка.
А вдень ніщо не видасть її втому...
Хіба що очі. Мутні, ніби море.
І ще. Ходила босоніж по дому,
Як роблять так хіба душевно хворі.
Вона сама. Давно зреклася свої долі.
І близько в себе вже нікого не пускала.
Усе б гаразд, та тільки сила волі
Її "залізною" у одну мить назвала!
Вона щодня читає свіжу пресі,
Шукає там лише одне ім"я.
Якби ж тоді вона з глибоким інтересом
Сказала тихо: "Я навік твоя"...
(Iren Konst)
*****
Стояла я і все дивилась вслід.
А дощ ішов. Його не зупинити.
Світил ліхтар, та й той уже поблід.
Мокрів асфальт. А тишу не збудити.
У попільничці досі тлів ще недопалок,
А на столі стояли келихи з вином.
Лиш тихо попрощався. Й наостанок
Сухе: "Прощай" сказав за нас обох.
Ми вдвох самотні - я і повний місяць
Він сумно у віконце заглянув.
Я трохи почекала...А пізніше
Наступив ранок... і також зітхнув.
(Iren Konst)
*****
Прости, что бываю немного грустной -
Я только учусь прощать.
Я только учусь быть банально нужной
И горечи забывать.
А ты не злись на мои странности,
Попробуй их полюбить.
В моей душе передавали туманность
И осадков слезная нить.
Побудь со мною сегодня ласковым,
Спокойным побудь со мной.
Побудь волшебником и доброй сказкою,
И пледом снежной зимой.
Побудь со мною, с маленькой девочкой,
Пробудь со мной до утра.
Сделай на завтрак чай и вареньечко
И песни, как у костра.
Потом я одену красное платьице -
За руку пойдем гулять.
Обними мои плечи - так это нравится.
Буду горечи забывать.
(Iren Konst)
*****
Черные следы остались после тебя:
В ванной, на лице и даже в сердце.
Забрал мою тень, уверенно по-английски уходя.
И да, вмятина на безимяном пальце.
Я очень долго училась жить без тебя
(То чувство, когда одинока из трусости).
Для меня больше не будет существовать октября,
Так же, как и не избежать нашей пропасти.
Ты давишь на грудь, ты очень больно бьешь,
Зная, что я твоя вечна невольница.
Оставь на мне хотя б черно-белый чертеж.
А я снова краснею, как-будто до сих пор школьница.
(Iren Konst )
*****
Де ти, де ти, моя подруго вірна?
Зачекалась обіймів твоїх.
Ти завжди така тиха й надійна.
І боюся тебе, хоч це гріх.
Ти до мене усе зачастила,
І напевно це моя вина.
Тільки мабуть я все таки сама захотіла
Залишитись з тобою одна
Віч-нА-віч з тобою – це вибір,
Який я зробила сама.
Пригощайся! Ось булочки з сиром.
Заварник між нами двома.
До тебе схилюся в надії,
Що це моя перша зима.
А ти читатимеш мрії,
Самотність, подруго моя…
(Iren Konst)
Жінка, що схожа на неї, має занадто відвертий колір волосся,
не називає свого імені і за звичкою приходить кожної п'ятниці.
Вона каже: "Для чого тобі твій одяг?". І ходить в кімнатах боса.
Оживає близько півночі, помирає від сонця, як від пропасниці.
Жінка, що має такі ж, як у неї, коліна,
приносить кожного разу тюльпани або півонії.
Залишає у тебе на ліжку червоні жорсткі волосини,
коли згорає під твоїми спітнілими стегнами, як від агонії.
Ця жінка читає твої книжки, малює по них картини,
дарує зимові светри, як дарують обійми Морфею.
Вона носить занадто відвертий колір волосся - колір сухої цеглини.
Ця жінка. Що тільки, ну, зовсім трохи схожа на неї.
Потріскане повітря врізається в очі, залишаючи по собі сивувате кубло диму,
підіймається вище сонця, ба, навіть вище усіх відомих галактик.
При цьому ти й далі ідеш наосліп [як відомо, всі дороги ведуть до Риму],
як ходили колись пророки, заміняючи книги на практику.
Заміняючи білі руки на криві і вщент сухі простирадла,
свідомо полишаючи буденні справи заради священної мокші.
Рано чи пізно ти відчував би свою принагідність і тоді точно знав би,
що отримані рани на пальцях кінцівок часто також бувають хорошими.
Забуваючи про страхи, твоє тіло нарешті запрагнуло спокою,
скуштувавши власної крові, частіше хочеться все життя відчувати спрагу.
У кого ступні в синцях і подряпинах, в тих мета не може не бути високою,
вони більше мовчать і слухають, щоб підтримувати рівновагу.
Повітря, просякнуте тишею, врізається в мозок і далі глибше,
опускається всередині тебе, створюючи нові молекулярні сполучення.
Воно впевнено стане з тобою одним організмом, рани загоїть-залиже
і оголосить усьому світові про ваші із ним заручини.
*****
Как-будто ожег изнутри
И пятна в душе навек.
Давит что-то в груди...
Так уходит родной человек.
Не просто уходит в даль
С гордо поднятой головой.
Это жизни вечной спираль
Закончила свой бой.
Если что-то не так
Сделала в жизни твоей,
Ты просто подай знак -
Зацвети сиренью скорей.
И еще, очень прошу,
Приходи иногда во сне...
Я теперь только там тебя жду,
Мой близкий, родной человек.
(Iren Konst )
*****
Обещай, что будешь беречь
Свое горло и кутать в шарфик.
Что оденешь тот синий берет,
Когда будет совсем не жарко.
Обещай пить на завтрак чай
И обедать, сидя в столовке.
А когда приблизится май,
Купишь все же для бега кросовки.
Обещай не сидеть до поздна
И в субботу проведовать маму.
Пускай эта новая весна
Принесет тебе девочку самую.
Обещай, что будешь счастлив,
Подарив ей открытую душу.
Распахну я все окна настежь
И гордость свою задушу.
(Iren Konst)
*****
Как приходит она, не знаю
И одета во что, не понять.
Лишь слеза, как льдинка, растает
И кошек внутри не унять.
Как приходит она, не слышно,
Присядет рядом со мной:
"Ты прости, но так уже вышло" -
И дверной замок золотой.
Как приходит, ты не ощущаешь,
Ты целуешь ее виски.
Но упругость сердца теряешь,
Разжав легонько тиски.
А уходит она еще тише,
Позабыв, что полночь кругом.
Ты все так же размеренно дышишь
И внутри - кровь с молоком.
Только взгляд не такой, как раньше.
Смотрит мутно в вагоне метро.
Заходи в гости к ним, и по-чаще,
Но ко мне, попрошу, ни ногой.
(Iren Konst)
Він знаходить тебе серед сотні облізлих трупів,
прикриває старим простирадлом плечі й коліна.
У нього напрочуд ніжні оголені ступні,
і між пальцями можна помітити залишки сухої глини.
Його жести хоча і спокійні, проте лаконічні.
Його мова, здається, щось між церковнослов'янською і санскритом.
І хоча для одних він здається шизофренічним,
заради розмови із ним інші ладні навіть згоріти.
Там, де він зазвичай проповідує своє вчення,
важко зустріти ідейних паломників і прочанів.
Твоя щира віра - його головне знамення,
твоя молитва - джерело його океанів.
Він приходить до тих, хто не до кінця змертвілий,
хто ще не забув зовсім його напівмертву мову.
Не бійся, коли зрозумієш, що ти ще не зовсім зрілий,
страшно, коли стане чужим сказане ним слово.
*****
Подари мне кусочек счастья,
Что бы радовалась, как ребенок,
Чтоб на смену горячей страсти -
На скамейку вдвоем у дома.
Чтоб на завтрак чай и улыбки,
А на вечер - гостей полдома.
И прощать друг другу ошибки,
И чтоб с горем мы не знакомы.
Чтоб обнял - а там тихо, спокойно,
Словно я 5-летняя девочка.
Я тебе никогда не сделаю больно.
Иди поцелую неслышно в темячко.
А когда тебе будет трудно
(На работе, иль какое ненастье),
Дома ждать постоянно будет
Твое маленькое счастье.
(Iren Konst)
*****
Нарисует следы на пальцах кровь.
Щеки черные вновь. И давит на душу.
Это все. Так умирает любовь.
Жалко, горло сегодня простужу.
Ведь непросто мне о тебе написать -
О таких не кричат привселюдно.
А таких надо тихо взглядом ласкать,
И жизнь без таких безрассудна.
Твое имя бы первое утром шептать
И молиться за тебя Богу.
Мне бы просто жить и об этом знать:
Что ты верную выбрал дорогу.
(Iren Konst )
Вона з тих жінок, які не говорять тобі про зради,
про злочини заради твого душевного спокою й щастя.
Вона вміло наносить на мапи координати
невідомих людей і не цілує твої зап'ястя.
Вона носить твої картаті сорочки на вулицях і називає їх своїми,
ти не можеш не помічати, що вони таки дійсно їй занадто відверто личать.
Вона залишатиметься першою жінкою, навіть коли ваші мови стануть чужими,
а тіні на ваших обличчях - обізлими і спантеличеними.
Вона знає твоїх всіх колишніх особисто й на ймення,
хоча ти щиро намагався їх від неї приховувати.
Ці всі жінки викликають у неї натхнення
малювати їхні портрети, а потім по них відслідковувати.
В ті дні, коли її спокій залежить від твого мовчання,
вона кохається так, як тільки може справжня і грішна жінка.
Її звуки підіймають цілі народи на історичні повстання,
її голос заслуговує тільки на найкращу оцінку.
Чем взрослее женщина, тем сложнее надеть ей лапшу на уши.
И тем легче ей выбрать, с кем проснуться утром.
Только красный цвет и каблук будто
Кричат из последнего: "Спасите наши души!"
Чем взрослее женщина, тем дальше те, кто близок.
И открытки один раз в год в конверте.
Кто виновен в душевно-психичной смерти?
И кошка любит повиснуть на кухонном карнизе.
Чем женщина старше, тем чаще: "Ах, Вы так жалок"
И на смену пустым разговорам - молчанье.
Для нее не проблема на вечер крючком вязанье
И можно найти в шкафу альбом из старинных марок.
Она не стареет. Она становится выше.
Выше вчерашних мужчин и соседских шавок.
Она устает от рисковых жизненных ставок.
Лишь в одиночестве спокойно и ясно дышит.
(Iren Konst)
Ну давай, расскажи, как задела тебя эта осень.
Легкий шум бирюзы, и заклеить окна на скотч.
Ты все по привычке пальто нелепое носишь.
Загоняешь мечты в глубокую темную ночь.
Не мужчина ты. Так. Глубокое заблуждение.
Грязный след на плече оставляют твои духи.
Я запомню твое еще первое прикосновение.
И букет тот пускай постоит на кухне сухим.
Я накрою свой мир красивым шерстяным пледом.
Посижу в этом домике до самой весны.
Хорошие книги побудут мне ясным небом.
А на утро забуду немые о тебе сны.
Тебе льстило, что я немного тогда приболела:
Все твердила о том, как красиво спать при луне.
Я всего лишь красивой немного побыть хотела.
И оставить свой след на холодной твоей струне.
(Iren Konst)
Ты не жалуйся, девочка, что что-то там не в порядке:
Позабыла пароль, иль накрасила губы не в цвет,
Не добавила страничку мод в избранное, в закладки...
Не грусти. Все проходит, и это, конечно, пройдет.
Ты не жалуйся. Все проблемы твои решаемы.
Пробегут быстро дни, и увидишь - все это пыль.
И в час пик, может быть, зацепишь его нечаянно -
Он подумает: "Как же я до этого жил..."
И, возможно, так и будет у вас все по-серому:
Пара-тройка детей и скандалы по вечерам.
Ты забудешь, как одевала свое платье белое.
Да и он позабыл свое: "Никому не отдам".
Ну а я посмотрю на тебя, моя милая девочка,
Как ты превращаешь мечты в неосяжную даль.
Загляну-ка я в зеркало - как быстро летит времячко.
Вот и губы накрасила в цвет. Только поздно. А жаль.
(Iren Konst)
Чорні знесилені ворони злітаються з Півночі до твого дому,
твердими крилами б'ються об землю і знов до дахів підіймаються,
їхні погляди з неба викликають у м'язах мимовільні судоми,
проходять по тілу і тільки в сухих кінцівках ламаються.
Вони кричать безперервно до важкого хрипу у горлі,
малюють під хмарами грізні ідеальної форми кола.
Всі твої ворони злітаються тільки на запах крові
і вичікують до втрати свідомості, хто перший з вас стане кволий.
Ворони спускаються нижче, струшують облізле пір'я,
форсують твої страхи і болючі рани,
прикривають чоло і губи, обдають їх священним мирро
і приписують самі собі все нові і нові сани.
Танцевать бы с тобой, наступая случайно на пальчики.
Сверху вниз посмотришь на маленькую неуклюжую.
А я буду пускать на тебя милых солнечных зайчиков.
Ты не спрашивай, почему тобою простужена.
Ты не знаешь, как я учусь быть твоею лучшею.
Я пройдусь босиком по краю твоей бесконечности.
Помолюсь про себя за любовь твою благополучную,
что накроет двоих по жизни, до конца вечности.
А ты будешь таким, как придумали тебя свыше.
Получила тебя наконец за горе-мучения.
ну еще разочек давай станцуем на нашей крыше.
Ты - как жизнь, а не просто проходящее увлечение
(Iren Konst)
Для чого вона говорила про тебе усім незнайомим чоловікам?
Навіщо вони взагалі приходили до її квартири?
Вона роздавала їм свої речі, вклонялася, як рідним батькам,
а вони забирали все і бігли, як дезертири.
Вона пакувала валізи, складала до ладу усі твої речі,
тікала автостопом до дешевого готелю без подушок,
належала там зовсім іншим і знов поверталася пізно ввечері.
Найдивніше, що при цьому ніколи не знімала твої сорочок.
Про що вона думала, для чого просила тебе залишитися?
І чому з-під нігтів після повернення вичищала залишки крові?
Ти можеш хіба якнайшвидше почати за неї молитися,
щоб смерті в новинах для тебе були випадковими.
Жінки з опалими плечами знають, як облаштувати твої руки на грудях, або в кишенях, під грубими светрами.
Жінки зі значним досвідом завжди мовчать при тобі і уважно слухають.
Вони все життя ідуть, бо так їм написано, живими тисячометрами
по коліях із твоїх слідів, за спиною з самою розрухою.
Такі, як вони, могли б написати роман про себе і для собіподібних,
вони відкривали б нові революційно-відомі фізичні закони.
Жінки, що вклонялись тобі, були точно здібними,
але ти вмощував їх зручніше по центру, зводив для них колони.
Ці жінки не складають докладного плану втечі,
вони читають по ночі і натщесерце твої книги, вигадують мапи.
І нехай ти не в силах знайти для них ліки зупиняти їх кровотечі,
ти можеш хоча б не завадити їм переходити до інших етапів.
Жінки, які розуміли тебе якнайкраще, завжди зустрічали весни на недосяжних для тебе планетах.
Жінки, яких варто було би слухати, давно померли в твоїй підсвідомості.
Хлопче, ти спакував тих жінок по прозорих тісних пакетах
і залишив в спинному мозку у стані вічної невагомості.
Ти залишаєш їй купу своїх старих книг і трохи дешевих емоцій,
забираєш джинсову куртку, яка дісталася тобі ще від батька.
Твоя бридливість відчувається в рухах, в кожному подиху, навіть у кожному кроці,
і якби міг, то особисто відповідав за її розп'яття.
Через тиждень ти навіть не можеш точно згадати її родимки на обличчі,
через два - жалкуєш, що не прихопив, збираючись поспіхом, Ніцше.
Вона залишала пусті повідомлення на відповідач, здається, всього лише тричі,
щоби не засмутитися, ти вимикав той бісів відповідач якнайшвидше.
Натомість вона перший тиждень чекала літа
[вірила, що воно буде особливим для її хвороби].
Тоді земля стане жива і до кінця прогріта -
вона зможе почати ходити, хоча би робити спроби.
У середині осені Ніцше вже був опанований, як і всі інші книги,
її не зупиняло і те, що на кожному листку був присутній його запах.
Риси його обличчя розтанули, як з приходом весни тане крига,
і зникли, як острів Сен-МАртен на дуже маленьких мапах.
Мабуть, краще тепер кожен листок книги спалити,
мабуть, він їх тому і полишив, бо були для нього живим створінням
-
Головне, після пожежі спробувати вціліти
і не спокуситися на занадто яскраве горіння.
Ты же взрослая, девочка, ну сколько можно плакать?
Ведь такое у тебя уже не первый раз.
На смену весне в душе появляется слякоть.
Истерический хохот и плач - через раз.
Ты придумала сама для себя сказку,
Никто не писал специально ее под тебя.
Одень сегодня самую-самую пеструю маску
И начни опять. Только уже не любя.
Начинай! Свое убогое существование,
Все равно ты давно растратила всю себя:
Были просто "не ТЕ", кто оценит твое порывание.
Ну а "ТЕ"...Ты запуталась и вовсе сама.
Начинай по тихоньку учиться жить с болью,
Ты же сильной всегда хотела бы быть.
Измазала щеки - тушь вперемешку с кровью...
Не начать бы опять хотя бы курить.
Открывай Булгакова - он то точно тебя не обманет.
Чай зеленый и книга - твой такой теперь рацион.
Не забудь улыбнуться, если грустно вдруг станет,
Кода с полки серьезно взглянет красивый ОН...
(Iren Konst)
Научиться радоваться мелочам
В минуты грусти очень важно.
Чтоб вдруг срываться по ночам
И ехать-ехать...И неважно
Что будет завтра: новый день
Новое небо, платье, город...
Поставить в вазочку сирень;
Мечтать, ведь ты еще так молод.
Быть искренним, ценить друзей,
Обняться с младшею сестренкой.
В запасе несколько идей -
Загадки, игры и вдогонку.
И главное, что это ТЫ
Рисуешь каждую минуту жизни.
Не потеряй душевной красоты,
Не стань себе самому ненавистным.
(Iren Konst)
І, можливо, колись, перед хриплим останнім криком,
вона ще раз візьме тебе десь трохи нижче ліктя:
"Скільки ж в мене було того нещасного віку,
що вистачить, мабуть, мільйон таких на століття.
А тепер подивися, милий мій, на каліку.
Я не знала нічого, крім ґвалтівників і лахміття".
І, можливо, тоді ти скидатимеш гнилий одяг,
станеш міцний і повністю весь інкрустований.
І частіше до купи складатимеш руки на грудях...
От тільки від смерті, на жаль, ніхто ще не був врятований.
Расскажи мне историю любую,
Что известна тебе одному.
Вокзал видел наши искренние поцелуи,
И как мы улыбались ему.
Приобнял меня за плечи
Серый день, или это...ночь...
Оставим разговоры на вечер,
Как в снежное время, точь-в-точь.
Побуду немного ребенком -
Тебе это нравится так.
И пусть ты сдержан и скомкан -
Какой наивный пустяк!
Мне нравится мое чувство:
В палящий летний зной
В душе, как бы не было грустно,
Ты будешь все время мой...
(Iren Konst)
Хай сьогодні будуть по-новому оголені лікті, звільнені від грубих шерстяних ниток.
Ти носитимеш, не знімаючи, зелень трави у очах, наче її відбиток.
В руках тепер затанцює з тобою букет із тюльпанів та маргариток
так, що в цю мить не лякають ні суспільні проблеми, ні старий гуртожиток
сімейного типу, ні відсутність чіткої життєвої позиції.
Аби зробити найкращою подругою залізницю,
забути матеріальне. І тоді вже немає ніякої різниці -
чорні чи білі залишаються в більшості на шахівниці.
Важливіше носити з собою завжди парасольку, посмішку й улюблену книгу;
тримати в теплі ноги в мороз і берегти у відлигу.
Обіймати кожний свій ранок, навіть якщо він починається у гуртожитку сімейного типу.
Про тебе говорять мільйони.
Могутній спокійний ти.
А я вкотре іду по Подолу
Й дивлюсь на Дніпро з висоти.
Маленька кав'ярня навпроти -
Там подих твоїх віків...
Там легко забуть про турботи
І плинність власних років.
Біліють дерева у травні
Від цвіту каштанів старих.
Одягнеться в затишні барви
Узвіз. А ти босоніж
Пройдись хоч разочок у парку,
Відчуй всю велич весни.
Гуляй під дощем до світанку,
А потім спробуй, скажи:
Це місто притягує душі...
І серце, і погляд твій.
Ну "Як тебе не любити,
Києве мій"!
(Iren Konst)
Давай я буду любить на расстоянии
В самом горячем бреду.
Я учусь находить слова в молчании -
Тебя, значит, тоже найду.
Пойду бродить по пробочным улицам,
Вдыхая табачный дым.
[Какой-то мужчина курит, сутулится].
И люди. Холодно им.
Давай я не буду ходить по комнате
Всегда, когда ты спишь.
"Может лучше на Вы?" А когда-то, помните,
Кричала меж нами тишь.
Давайте я буду любить в далече,
В самом горячем бреду.
Когда я на Вы, меж нами молчание.
И ВАС я никак не найду.
(Iren Konst)
Одного разу ти побачиш раптом на вулицях, і вона не закриватиме від тебе обличчя,
Триматиме звично в руці каву, і у неї будуть яскравого кольору губи,
Її руки більше не ховаються від весни під рукавами аж до передпліччя,
Не носить светри, що для її худорлявого тіла занадто грубі.
Вона може навіть візьме тебе за руку: ніжно, але не як під час останньої зустрічі,
Розповідатиме милі дурниці так, ніби ви завжди були приятелями.
У тебе від її тихого сміху мимоволі стискаються нутрощі,
Б'ють тебе із середини, розриваються тілом яскравими аварелями.
Тоді ти приходиш додому і більше ніколи не можеш спати,
Викидаєш білизу, бо вона пахне іншими одноразовими жінками
-
З ними, звичайно, приємно було тоді переспати,
До того ж вони ніколи не набридали тобі дзвінками.
А сьогодні дуже хочеться повідчинями вікна, скинути зайвий одяг,
Сказати комусь, що твоє життя все ніяк не рушить зі старту.
І нехай назавтра ти захворієш через цей чортовий протяг,
Хоча би заради її червоних губ тобі ще пожити варто.
Прости меня, мам, ты слышишь?
Непутевую дочку свою.
Я хотела летать... А видишь -
До сих пор на крыше стою.
Ты же помнишь, как я мечтала
Журавля в небе поймать.
Мне синицы безумно мало...
Видно, хватит об этом мечтать.
Я в доме твоем нечастая гостья,
И, бывает, забуду звонить.
Да, щемит иногда под ребром, у кости,
На щеке..Что уж тут говорить.
Ты же помнишь, я обещала
Красиво и лучше жить.
Ну а ты все вслед каждый раз умоляла:
"Не забудь человеком быть".
Мама, можно я сегодня приеду?
Ты обнимешь дочку свою.
Не нужны мне с тобой и птицы эти,
И забуду, что на крыше стою...
(Iren Konst)
Мені наснилось, що іду я садом,
І вітер грає косами моїми.
Садок цей пахне спілим виноградом
І смаком соковитої малини.
Я закохалася у сонячне проміння -
Воно так пестило і ніжило щоку!
Прийшла весна. Її тепле повітря
Свій танцювало танець на піску.
А ж раптом річка...чи ставок - не знаю,
Та й не до того в ту мить мені було.
Я так зраділа, немов прийшла до раю.
А в березі від вуликів гуло.
Це все моє. І тут дзвенить будильник.
Знов темний, сірий ранок настає.
Вмикаю я настільний свій світильник.
А сон в пітьмі щоденній розтає.
(Iren Konst)
Слід руки на мокрому вікні.
Шелестів осінній теплий вітер.
Ти пішов, залишив в самоті,
Цю тонку меу між нами витер.
Дощ іде. Він спокою не зна,
Не зна, що краплями він б'є по серцю.
Не знає він, що я тепер одна -
Була в житті твоїм лиш intermezzo
Туман. Мигичка. Ранній листопад.
Все сталось швидше, ніж ми сподівались.
Жила надія...Але це навряд...
Ми втрачене вернути намагались.
Мабуть кохала я не так правдиво,
Мабуть і ти мене не так кохав.
І осінь та була така мінлива,
І дощ ніяк на дворі не вгавав...
(Iren Konst)
Ты забыл, как мы друг друга на память учили -
как будто горячим песком по коже.
Один лис говорил: "Мы в ответе за тех, кого приручили".
Я добавлю: "За тех, с кем делили ложе".
Тусклый свет. Одиноко играю пьесу -
[Все по кругу - ее играла уже будто]
Невысокая, бледнолицая поэтесса.
Я ее вспоминаю, засыпая под самое утро.
Я хотела смиренно засыпать у тебя на коленях,
Забывая про статусы и положения,
Чтоб та, невысокая, о тебе в каждом стихотворении...
А внутри каждый раз новые раздражения...
(Iren Konst)
Вона часто купує багато дешевих квітів і йде на цвинтар
[Там ти можеш побачити її залатану спину над могилами].
Вона приводить їх до ладу [пам'ятає ім'я кожного свого незаконно народженого дитяти],
І хоча вона має не зовсім гарний вигляд - із облізлим волоссям і руками спітнілими,
Все ж завдяки їй ти можеш сьогодні спокійно спати.
Якщо зневажати її за терплячість, любов і байстрюків,
Тоді і твоє життя варте лише двох-чотирьох гвоздик у головах
-
Скільки їй довелося стерпіти різних пузатих і лисих катів та ґвалтівників,
Що кожен із нас зобов'язаний їй за стільки останніх стогонів.
Где та девочка, что из прошлого?
Что в рыжий красила волосы.
Для нее ничего нет сложного.
И любимы пиджак - полосы.
Она любит варенье с яблоком
И совсем ненавидит пошлости.
Подари ей цветы не в праздники,
Позабудь об излишней взрослости.
А еще, кода накрывает
Густоватым прозрачным дымом,
Она пишет стихи. И бывает,
Что они не проходят мимо.
Только все же она из прошлого...
Посмотри еще раз в зеркало -
Что осталось в тебе хорошего?
А что нынешнее исковеркало?
(Iren Konst)
Можливо нам би було краще поїхати кудись далеко на південь,
Там можна сміливо обійматися посеред незнайомих і занадто вузьких вулиць
[Настільки, що нам постійно доведеться протискатися між повільними місцевими бабцями].
Зате там буде вдосталь персиків і маракуйї, я буду щиро радіти тому, а продавчині дивитимуться на нас, як на прибульців,
Бо ж у них мало хто ходить із голими спинами і в давно заношених капцях.
Кожного вечора, коли сонце не загрожуватиме твоїй білосніжній шкірі,
Будемо вишукувати дикі пляжі, які ще не встигли роздеребанити пройдохи-туристи,
Які навіть місцеві трохи побоюються. І там в прямому ефірі
Будемо цілувати солонувате тіло один одного, як так можуть хіба егоїсти.
Тебе не хвилюватимуть одвічні проблеми сірих людей, і чи можна чинити так, а не інакше.
Я купуватиму собі дивні капелюшки, які мені не личитимуть, але ти все одно так само триматимеш мене за руку.
У тих теплих широтах уперше моє ім'я не портебує пом'якшень,
Воно розливається кварталами, океанами, іншими планетами тихим і рідним звуком.
Отдается немного в висках серебристое небо -
Ты не можешь уснуть. И не можешь номер набрать.
Прогулялся сентябрь по улице немного нелепо,
Он обнимет дома, он не может тебе соврать.
Он оденет в шарфы твое белое юное тело,
Поменяет плейлист, украдет искринку из глаз.
Затанцуют деревья... Как бы лето еще не хотело,
Все равно он начнет ежегодный печальный рассказ.
Он угрюмо повиснет над городом, навеет тучи,
Он захочет накрыть одиночеством всю тебя.
Он из листьев, сапог и хандры букет тебе вручит,
Прогуляется ветром по куртке, волосы теребя.
Ему нравится видеть, как ты нелепо рисуешь
То, что было недавно и как будто уже давно.
И как ты свои чувства несмело в тетрадке рифмуешь,
Просишь лето вернуться. Поверь, ему все равно.
Лишь одно он не может посметь у тебя похитить -
ты не сможешь убить память в своей голове.
Может быть никогда ты не будешь ЕГО больше видеть,
Но в душе тебе хватит мест для двоих вполне...
Щоб тебе пізнати, потрібно мені накинути ще кілька сот років,
Проте стільки не живуть індуси, монахи і навіть дурні,
Тому просто дозволь не слухати лікарів, цілителів, зміїв та всіляких сумнівних пророків,
Повикидати всі ліки, рецепти, медичні висновки до залізної урни.
З моїм діагнозом зазвичай ковдрою накривають плечі і вуха,
З моєю хворобою краще було б взагалі позабувати усі власні ймення.
Та яка би не відбулася у моєму тілі анатомічна розруха,
Ти підтримуєш ніжно і впевнено моє кволе знамення.
Ти дозволяєш мені збирати в пучок волосся, не фарбувати вії -
Усе задля того, аби я почувалася впевнено під твоїми покровами.
Навіть якщо у мене уже не залишиться ані крихти надії,
Я буду говорити/мовчати про тебе усіма відомими світу мовами.
Цілувала п'янко, мов востаннє,
Долоня ніжно пестила щоку.
Горіло все від нестерпного бажання -
Прийшло кохання у барвистому вінку.
Торкнутися оголеного тіла -
І враз у скронях б'є гаряча кров.
Нас темна ніч своїм рядном накрила
І шепотіла пісню про любов.
В ту мить відчула, что твоя навіки.
Ти справжній, милий, добрий...мій!
Тобі сказати я хотіла стільки...
А можу чути тільки голос твій.
Він манить, як терпка отрута,
Він зігріває взимку і в біду.
Запутані у пристрасті ми пута,
Ще кращого ніколи не знайду.
Сегодня как-то по-особому мрачновато -
Осень крепко обняла наши дома.
То, что было коротким и легко-воздушным когда-то,
Сейчас удлиняет болезни и рукава.
Вон мужчина идет, гордо выровняв спину,
Даже он сегодня не одинок:
Отражаются плащ из зонтом в окнах витрины,
И зажатый рта слегка уголок.
Уж наверное в ванной ждет одинокая щетка,
И не пахнет на кухне только что испеченный пирог.
На окнах застыла, тяжело вздыхая, решетка,
И тапочки для мужских усталых ног.
Он устал, что бессмысленно проверять почтовый ящик,
Но на улице всегда серьезен и красив.
Для нее он был самым первым и настоящим...
А сегодня даже ничего не сумел спросить...
Він полюбляв запускати пальці у її волосся і називати незручними для вимови словами
[Думав, що тільки так зможе стати бодай на міліметр ближче до її світосприймання].
Почав молитися її богам щиро і відчайдушно [навіть звик до них, нехай тимчасово і поки що думками],
І хотів одного - найвіддаленіших куточків її думок повного поглинання.
Він почав носити психоделічний одяг, слухати Gretful Dead і бубоніти щось собі під носа.
Друзі все рідше розуміли його [хоча він і сам не до кінця сприймав себе новим].
Його бажання заволодіти нею сягало вище дубайського хмарочоса,
І в такі миті він почував себе найживішим з усіх живих.
Коли настав час їй вирушати до Вальпарасіо чи до Кадриції,
Він востаннє залишив на її волоссі свій аромат, який так і не став для неї рідним
-
Вона мала принципове правило: ні в якому разі не порушити свої традиції -
Під час переїзду залишати все. Забирати лише необхіне.
Я, наверное, лет через десять буду такой же:
Чай зеленый, и в любую погоду заматывать шарф.
И с криками: "Мыльные шарики!" хлопать в ладоши,
И стихами своими пытаться задеть весь земной шар.
Ну конечно же плакать над повестями Ремарка,
И сидеть допоздна, рифмуя свои стихи.
Материться с утра на кота, ну или на кофеварку,
А в ночи слушать тихие призрачные шаги...
Вспоминать тех, кто был, или может быть не был,
Кто оставил свой след на остывшей уже щеке,
Впопыхах обнимал, словно дым...Ну а мне бы,
Чтобы кто-то любил так, как ты говоришь о ней...
(Iren Konst)
Ти за звичкою вариш каву лише після того, як почистиш зуби,
Їдеш на роботу одним і тим же маршрутом, проклинаючи транспорт, і цілий тиждень очікуєш п'ятницю.
Твій щоденний раціон промивання мізків не дуже зручний та навіть інколи грубий,
Але ти поки що не можеш дозволити собі завести прибиральницю.
То ж коли вона прийшла із купою безглуздих ідей і навіть дивних бажань,
Ти з обережністю і цікавістю зав'язав на її зап'ясті зелену нитку
[Знак, що її мусять торкатися тільки твої пальці].
І хоча вона не давала ніяких відповідей, ба, навіть не ставила запитань,
Ти все частіше думав, що буде з тобою, якщо вона раптом зникне.
Ти не наважувався просити її змінити гардероб чи по-іншому розмовляти;
Звик до її оголеного тіла, що пахне твоїм дешевим одеколоном -
Байдуже. Єдине, що дійсно їй варто про тебе знати -
Вона відміняє гравітацію наперекір всесвітнім законам.
Давай не будем переходить на личности.
Я люблю винил, я ненавижу публичности.
А ты о своих амбициях и избыточности.
Давай недолго, но самое главное:
Ты читаешь классику, занялся плаваньем,
Ну и конечно же куртка и джинсы рваные.
Обо мне ты можешь даже не спрашивать -
Я устала от кофе и волосы перекрашивать,
Прятать шею и свитера по несколько лет донашивать,
Волосы в пучок, и только немного глаза подкрашивать.
На этом все? Ты больше ничего не скажешь?
Ты сам себе. А мне что поделать прикажешь?
Опять на замок, и глаза мне плотно завяжешь...
А я буду рада таком исходу даже...
(Iren Konst)
Ты просто не тот человек, от которого ждут письма...
И неважно какая у тебя неестественная красота
[или может быть нагота],
Главное, чтоб кто-то кому-то нужен.
Успокойся, детка, на таких ведь не женятся - знаешь сама.
Все равно, что на улице - осень, лето или зима -
Ты хоть волком вой, а в ответ тебе тишина.
Каблуки все выше, а юбка длинней и уже.
И ведь с каждым годом все проще не дождаться звонка.
Тебя радует чай без сахара, и неплохо бы завести щенка.
И сложнее стихи, и все легче ложится строка.
Но никто не подаст полотенце, когда выйдешь из душа.
Наверное, тебе проще просыпаться одной с утра
И не надо время от времени врать, что болит голова,
И доказывать свою правоту, немного сойдя с ума...
Но ведь главное, чтоб кому-нибудь все таки нужен.
(Iren Konst)
Купи мені фарб по-більше і щоб яскравих -
Я розмалюю ними стелю, стіни і можливо навіть підлогу.
Нехай там буде обов'язково зелена [як твої очі] і різні відтінки жовтавих -
Наш малюнок найкраще запам'ятається тобі і Богу.
Будеш прокидатися під палючим промінням пірейського сонця
[До ночі уявляти себе у невідомих досі країнах],
Підтримувати мізинцем, тримати у своїй теплій долонці
Допоки не почне з'являтися піт на зап'ясті і на колінах.
Подекуди жовта фарба залишиться на моєму волоссі і мені доведеться так жити далі
[бо ти не любиш, щоби я його обстригала]
-
Давай розмалюємо цілі міста, планети, усі квартали,
Щоби сонце на нашій стелі ліпше іншого достигало.
Самые гениальные идеи приходят, почему-то, ночью,
Когда соль на губах остынет, а спать до сих пор не хочешь,
Когда лампы на улице устало и тускло хохочут,
А тепло с батарей ни капельки не щекочет.
Вот тогда женским почерком буквы, слова и рифмы.
[Возвращение солей по быстрым потокам лимфы].
Перепрыгивают чаще и чаще на ноуте цифры,
Создавая из прошлых минут второсортные мифы.
Не скажи, как порой бывает слишком тоскливо,
И совсем не порок иногда быть слегка молчаливой -
Может просто она, накидая плащ торопливо,
Не сбегает, а любит гулять, когда осень дождлива.
Ночью все таки очень удобно пишется,
А когда все оставить - намного свободней дышится.
Только лампы на улице немного от ветра колышутся,
И журчанье воды в батареях, увы, не слышится.
(Inen Konst)
Прости, что я соскучилась. Увы
такое, знаешь, иногда случается.
Что запаха не чувствую Невы,
но я учусь, хоть мне это не нравится.
В такие дни я кутаюсь в пледа
[Какая тут работа? Уж увольте].
По батареям рвутся холода,
А я прошу: "Вы город успокойте".
Зеленый чай и даже не курю
[Хотя не знаю, что хуже из привычек].
Я так скучаю по прошлом февралю,
Заметь, по февралю - и без кавычек.
Прости, что я скучаю. Может быть
у тебя тоже редко, но случается...
Как батарея не могу остыть.
Я не учусь - у меня не получается...
Ми зустрілися - була золотава осінь.
Без обіймів, без радості, без видінь,
Без спогадів, без вічнозелених сосен,
Без випадкових тобою героїнь.
Твій погляд - і нічого в грудях.
І, мабуть, так і має бути в нас.
Не наші імена на різьбленних погруддях
Й не наший епізод увіковічнить час.
Ти був колись для мене, наче ніч:
Такий же непідступний і таємний.
Не треба більше твоїх доторків і пліч,
Не треба слів. Сподіваюсь, це взаємно.
Хорошо, давай не будем о прошлом, сегодня совсем о другом.
Посмотри, как девчёнка смеется, сигарету стреляя, стоя за кабаком;
Её волосы пропитаны дешевой выпивкой и табаком,
А парнишку, что рядом, всегда называет сволочью и дураком.
Но мы не о том.
Вон мужчина бежит, закрываясь от серых улиц громадным зонтом,
Он, наверное, любит сдержанность, и по утрам пьет чай с молоком
[Иногда запивая текилой...ну или коньяком -
главное, чтоб от жены тайком -
видимо, под каблуком].
Или может расскажешь, как ты случился такой?
В тебе много грехов, но уже почти что святой:
Восемнадцать ноль-ноль, а ты на ужин домой
[Естественно с любимой женой -
Она дарит тебе надежду и семейный покой].
Она, да, очень добрая, и поит чаем во время болезни.
Но скажи, разве знает слова наизусть твоих песен?
Понимает ли твои мысли?
Поцелует ли в лоб, когда руки бессильно повисли?
Обнимает тебя, как будто это последнее в её жизни?..
Да уж, этот стакан для меня явно был лишним...
В вагоне метро народу, как обычно, битком...
Вон бабулька, слегка задевая тебя рукавом,
пробирается внутрь с трудом,
обливая тебя матерной грязью, как кипятком.
А парнишка [студент еще], прислонившись к дверям
[Посылая мысленно универ, утро и остальных к чертям],
Никому не верит: ни газетам, ни новостям...
и уж тем более вчерашним бл*дям.
Рядом девушка в ярко-зеленом пальто
И берете,
И так неуклюже волосы разбросал её ветер
[не успела собрать еще],
Но, черт возьми, это лучшее, что с тобой могло случиться на свете.
И Бог тому будет свидетель
[Сразу поверил, как никто] -
Даже злая старушка для тебя вдруг добрее всех на планете.
Опять утро. Опять эти дешевые, грязные номера
[Невозможно и вспомнить улицы, места, города,
ведь крутом одинаково серые пальта бегут кто куда,
делая вид, что у всех очень уж важные дела],
А на самом деле - очень пусто. Как всегда.
И если хочешь сделать что-то, то лучше подождать до утра
[Все равно пока темнота].
Легкий привкус ноября на тонких запястьях -
Ему можно к тебе даже не прикасаться,
не целоваться,
в любви не признаваться -
все равно его запах заставляет тебя задыхаться...
Она часто оставляет таких, как ты, одних:
ни в мертвых, ни в живых.
Экзальтация спинного мозга, как у душевно-больных -
Она кутает тебя слепо от зданий, города, мостовых;
Запирает на крыше, выбрасывает к черту ключи
[Только, пожалуйста, немножечко помолчи],
Слушай, как по щеке капля дождя стучит,
разрушая все твои рифмы, страданья и горечи.
Можешь даже кричать, какие все вокруг сволочи
[соскребай ногтями испачкавшую душу плесень] -
Сразу после этого мир вдруг становится тесен,
сырой, безликий и неинтересен.
Осознав себя целиком, спускайся-спускайся вниз.
И по-новому к одиночеству прикоснись.
Потускніла лампа [мабуть на сорок],
вона аж ніяк не дістанеться закутків коридору.
Та і байдуже. Так кожний день - суцільний вівторок -
він огортає тебе повільно - плавкий крематорій.
Знову гора на кухні запліснявілого посуду,
тхне безупинно, та ти вже звикся, байдуже.
Це, мабуть, початок такий індивідного розпаду,
Тоді присмак життя точно не ванільно-грильяжний.
Випий трохи вина чи розсолу - треба ж будун приборкати.
Зрозумій, їм до сраки те, що для тебе - найвища творчість,
Їм не треба до твого серця телячих доторків,
Щоб ненароком не стати теж інфікованими.
Что поделать? Все равно я пишу
Стихи тебе по привычке.
Как, бывает, курильщик, что бросил курить,
рыщет в поиске пачки спичек.
Но находит билет, скомкан в левом кармане пальто
[Он, наверное, здесь по ошибке].
Он бросает билет, как когда-то давно
Бросил в урну её все открытки.
И, скорее, он прав, что стал забывать
Её волосы, её профиль.
Ну нельзя же все время, всю жизнь умирать
и спасаться утренним кофе
-
Ну нельзя по привычке тебе не писать,
распиная стихи на Голгофе.
Снег...Скорей бы! Чтоб ловить его языком,
Как в детстве. Чтоб по комнате не в тапочках, а босиком,
Чтоб плевать, что в квартире снова все кувырком.
И на reverse'е трэк, что нам так сильно знаком...
Только не стань, пожалуйста, сквозняком!
Не унеси то, что я собирала по крупицам...
Серый город и такие же чужие лица
даже за границей
моего города, страны, сознания...
Зимний ветер несет слишком ясные воспоминания,
Их невозможно не учесть при опознании
Ангедонии,
Циклотимии,
Обнубиляции...
Пациенту срочно нужна изоляция!..
Без лишних слов - зима за окном,
Ты снова без тапочек, босиком...
Из дверного замка повеяло сквозняком.
Я хотела бы быть той, что у тебя в голове,
Кутать шею в шарфы, когда холода в декабре,
Говорить чепуху, лежа рядом на чердаке,
а потом засыпать с твоею рукой в руке...
Но ты знаешь, я не утратила пыл,
Есть даже тот, кто к телу моему не остыл.
Для него я всегда свежа, даже если совсем без сил...
У него все равно есть твои черты:
Он также, как ты, не боится моей простоты
[Хотя в предпочтении больше всего наготы].
И на людях мы с ним сдержанно, и на "Вы"
-
Но это, увы, не ты.
Небольшая комнатка в спальном районе на чердаке,
Тусклый свет желтоватый от лампы на потолке,
А у нас на двоих всего пару гривен лежит в кошельке...
Но все таки я счастливее всех.
Ухо ласкает твой тихий спокойный смех.
Не будем больше о прошлом и о тех
Былых временах, людях и о всем остальном.
Давай о простом.
Каким, например, будет большим наш дом.
Ты будешь собирать стадионы, ну а потом
Уставший захочешь помолчать. И ни о чем таком
не говорить. Просто молчать.
Ты не бойся. Я буду твое молчание защищать.
Здесь не нужно слов и слишком заумных схем:
даже если разъедемся пО миру насовсем,
мы никогда не станем друг другу никем.
Ведь сложно найти человека с твоей душой -
когда ты смеешься, мне тоже совсем хорошо,
тепло, уютно и очень светло;
Опять понимаешь - есть те, кому следует доверять
И, черт возьми, я не устану всем повторять:
да, я счастлива, ведь мы - друзья!
Столик в углу; все уютно и даже по-своему красиво,
лампа то пляшет, а то зевает стыдливо.
Ну а ты, как всегда, самоуверен и неторопливо
[но так властно], напротив...
А ведь прошли уже годы -
Я взрослела: бывали падения и восходы
[Хотя главное падение не сравнить ни с чем].
Я же только-только подняла спину...ну зачем?
Как в тот раз: себе латте, мне - без сахара с корицей...
Боже мой, неужели мне это не снится?!
Официант, корицей тут не обойтись - хочу напиться!
Сегодня мне все можно -
Встреча с прошлым - это всегда тревожно.
Ты помнишь, да? Душный воздух, запахло июлем,
На девочках желтые топы - ни стыда.
Наши дни убежали от нас навсегда
С поцелуем.
Ты красивый [ты знаешь] - мой нос едва ли дотянется до плеча.
Я любила быть верной и преданной,
А оказалось - всего лишь временной...
Закричать.
Растоптать. Разорвать мой билет на серпантин,
Чтобы поезд не резал рельсы, слова и жизнь.
Вместо: "Останься!", сухое: "Давай там, держись".
Без причин.
Говорила мама: "Незачем тратить время,
Коль мужчина жалок и если хоть чуточку глуп.
Когда в сердце и голове поспевают сомненья
О его правоте. И если мужчина скуп."
Мама, я повзрослела. Встречались мне разные, мама.
[Ты попробуй с первого дня что к чему пойми].
Ты ему всю себя, а он не слышит ни грамма,
Что хочу я сказать, что ему посвящаю стихи.
И ты знаешь, родная, с годами куда труднее:
Как будто все под копирку, один за другим,
Я с такими росту, взрослею, станОвлюсь сильнее,
выше ровно на каблучок, и не нужен макияж-грим.
Может что-то не так? Может ты их придумала вовсе?
Или спутала с божествами небесных вершин?
Ты по-прежнему остаешься моим самым желанным гостем,
А остальное мы уж как-нибудь, да свершим.
Хочешь, я куплю билет на последний рейс?
И неважно, что денег останется только на жетон метро.
Я хочу слушать и слышать стук пропитанных рельс,
пропитанных, как у бомжа седое пальто.
И пускай кричит проводница: "Кофе! Чай!",
и ссорится с мужиком с боковой верхней полки,
мол, мужчина, это Вам не отель! И так невзначай
улыбается: "Поговорим? Все равно далеко до твоей остановки".
За сутки тут проживаешь целую жизнь.
В рупор: "Прибыл поезд с Киева на третий путь!".
Машинист, скорее, прям тут давай становись -
Я очень устала, наконец могу отдохнуть.
Хочешь, я куплю билет прямо сегодня?
Спячу подальше в карман, чтобы он не заболел.
Говорю сейчас, а у меня коленки сводит.
Я куплю. Лишь бы этого ты захотел.
Погода снова капризная - градусник кричит "ноль".
Сегодня, пожалуй, можно, как лекарство, принять алкоголь.
Пускай он спешит лечить меня, как самый хороший друг,
От простуды, от застенчивости, от самых разных недуг.
Пускай затуманит прошлое, хоть капельку, невзначай,
Развеет мое одиночество и за порог печаль.
Пускай теплоту по коже запустит одним глотком,
Чтобы плевать на стужу и пятна под потолком.
Послушай мою исповедь [в который уже раз],
Не беспокойся, я обойдусь парою-тройкой фраз.
Давай посидим так дО ночи - вместе и помолчим,
Ты выяснишь с особой уверенностью - диагноз не излечим.
Ходити по уламках...
Ти знаєш, я скоро звикну.
Це як читати тебе пучками пальців, тільки навпаки.
Це як говорити про різні непомітні дрібниці відкрито
І копатися в голові [своій, чужій], шукаючи про тебе думки.
А знаєш, мій милий, це теж треба зуміти -
Ця ж хвороба не дає сили моїм ногам.
Вона хоче [як ти колись] мною до кісточок володіти,
володіти, спокушати відверто поглядом тут і там.
Залишати мене прикутою до ліжка, без білизни і макіяжу.
То забирати до себе, а то відпускати на коротесенький повідок;
Бути поряд зі мною із багаторічним стажем,
пестити стегна, заплітати волосся у колосок.
Вона буде зі мною зрадливо-лагідною
[Хоча, мабуть, мазохізм - то мій щасливий квиток].
Обережно ступнями по калюжам між стінами й мрякою
-
Між тобою і мною хвороби бездонний ковток.
Положи мне солнце в ладони. Ты же обещал
согревать мои пальцы, которые устали от ноября, авторучек и пустоты.
Ты говорил, что будешь убирать непослушные пряди волос с лица. А когда в глазах
увидишь не весну, а осень, кричать будешь до тошноты.
Сейчас ты молчишь. Даже твои песни совсем о другом;
Они плачут и радуются каждым новым минутам,
Они ходят кругом,
преследуют и не могут создать уюта
внутри.
Цепляют пальцы, отдают далеко под ключицей.
Кровь - точно горячий воздух далеких пустынь.
Говорила мама: "Не бывает, дочка, на свете идеальных принцев".
Не бывает, мама, их много. Бывает один.
Надо обязательно ехать к морю.
Даже немного простывшее, оно выслушает
все твои дурацкие и не очень проблемы вволю.
Про вечную нехватку денег, пробки, про мужиков,
О нелепой борьбе с весом, и как порой хочется пирожков.
Оно поцелует тебя крепко и с солью
так, чтобы на губах еще долго дрожали капли,
чтобы перебить вкус твоей прежней жизни.
Оно скажет: "Девочка, хватит наступать на свои любимые грабли!"
И тебе вдруг хочется лечь на спину и просто плыть
[Прям в новом пальто и ботиночках с натуральным мехом].
Тебе хочется одним целым с волнами быть,
Чтобы на глубине отстукивало сердце эхом.
И закончится год, и устало он скрипнет дверью,
побежит-полетит к галактикам Андромед.
Я ему напоследок шепну, что я больше не верю
в то, что было недавно, и в то, чего больше нет.
Ты присядь на дорожку - мы все таки не чужие -
Озарял ты меня, а то снова платок на глаза.
Ты пришел в феврале [такое, знаешь, впервые],
а теперь убегаешь в холод под конец ноября.
Я еще молода. Зачем ты меня покидаешь?
Хочешь, выброшу вон из квартиры ручные часы?
Чтобы солнце, да вспять. Ты же прекрасно знаешь,
что они не нужны мне там, где разводят мосты.
Пишите письма! Всегда и по любому поводу.
Они передадут даже то, что не под силу телефонному проводу,
когда ты дрожащими пальцами пытаешься выводить внятные буквы,
а они непослушны - точно на ниточках куклы.
Губы шепчут самое сокровенное, что у тебя внутри -
уже получается не письмо - исповедь! - посмотри:
там всё, что ты хотел, желал, но так и не смог,
что знает о тебе один лишь Господь Бог.
Люди, пишите письма по-чаще, их ждет любимый, товарищ и мать.
Вы счастливы, если еще найдется, кому их писать.
А может счастье не в том, чтобы изводить себя по мелочам?
Скручиваться клубочком на белой простыни, забывать обращаться к врачам;
И неважно, что зимний ветер носится по плечам -
все равно забываешь любые запахи различать
[Кроме тех, что вызывали быстрое привыкание] -
У меня с ними в последнее время были слишком запоздалые и одинокие, но свидания.
Может лучше так: раздается дверной звонок,
Ты, уставший, приносишь мой любимый вишневый сок;
Приятная слабость подле ключицы, и твой поцелуй в висок...
А ведь так не напишет Рэмарк, не снимет Хичкок.
Чтобы прямо до слёз, до бабочек и до самой весны
[Когда пуловеры и сапоги станут слишком тесны],
Мы все равно будем думать, как на самом деле кому-то нужны.
Мы любили друг друга в перерывах между моими стихами и твоими песнями,
не закрывая штор и разбрасывая ткани по подоконнику
[Они слишком долго были для нас тесными].
Совсем неприметный свет ласкал плечи и ключицы,
играл со мной - точно он Бог Солнца.
От твоих прикосновений томно порхали ресницы,
сжимались бедра...А чуть позже - от сигарет усталые кольца.
И опять стихи, песни, любовь, мокрые простыни - все вперемешку.
Это было настолько естественно и неспешно,
что в твоих глазах отражалась моя зелень,
мои звуки. И опять легкий свет на обнаженном теле.
Такая уж глупая привычка у этих женщин:
немного ласковых слов, да приятностей - и ты для неё Бог.
Она носится с тобой, точно едва оправившаяся сумасшедшая
[Ты бы уж ТАК полюбить,увы, никогда не смог].
Она знает, какую сегодня тебе погладить рубашку -
"Мой мужчина - крепость. Он для меня покой" -
скажет так. И ладони/сердца нараспашку.
Она сможет тебя поднять своей тонкой и нежной рукой.
Даже если против всего мира - она рядом.
[Столько силы в этих костлявых запястьях и глазах].
Стань для неё самой верной и лучшей наградой -
Она же не зря несет тебя всю свою жизнь на руках.
Даже в сером заплеванном городе,
Даже в мелкой частичке этой галактики
Среди бездушно-гнилого холода
Есть улыбок-верности-радости практики.
Им незачем прятать лица,
Когда вы против мечей с камнями.
Когда их частички на каждой-каждой реснице.
Значит вам повезло - вы рядом с друзьями.
Если можно случиться снегом
в твоих дальних широких краях,
Можно я под самое утро
[где-то в часиков пять]
осуществлю снего-парад, чтобы запястья твои обнять?
Называй это - хочешь? - побегом.
Найди меня среди множества снежных комочков
И бойся, чтоб не потерять.
К нам нельзя теорем никаких применять
-
Ты остался не с той стороны неба
Я теперь по утрам только в зёрнах и работаю до шести.
Я все чаще и чаще вместо смеха маме шепчу "прости"
За нелепые срывы, пропущенные звонки
[Она вместо любимой музыки слушает вечерами одни и те же глухие гудки].
Между нами теперь километры из моих недосказанностей, мужчин и проблем,
Как однажды я засыпала с НИМ, а проснулась уже НЕ С ТЕМ,
Как по венах бежит алкоголь, а из соседских стен
Пол-ночи ритмичные звуки из заезженных тем.
Ты всё время на шаг впереди освещаешь путь,
Даже если случится, что я захочу свернуть,
На твоих ладонях я всегда могу крепко уснуть.
Перестань целовать каждый вечер свой телефон,
Ночами кусать подушку и колени под себя себя перестань.
Там письмо на столе - вчера приходил почтальон -
в нем три слова всего: это последняя грань.
Пускай трудно дышать, когда вспоминается ОН,
Ты жива! Ну й живи! Не надо себя усложнять.
Ты делила на два каждый ваш выдох и сон,
Что поделать? Он все равно всё делил на пять.
Позвони своей маме [она-то достойна звонков];
Лучше локти кусать, обновляя свой гардероб.
Каждой женщины жизнь хоть раз окунается в мир дураков,
Потом новою стать для лучшего мира чтоб.
Мені здалося, чи ти намагався бути снодійним
для моїх думок і бажань?
Обвивати їх щільно,
не зважаючи на всю повноту слабких поривань.
Ти хотів спокушати їх хтиво й безжалісно
[вони ж-бо іще незаймані і недосвідчені].
Хоча що сьогодні для тебе цнотливі думки?
Ти роздягав їх повільно, ґудзик за ґудзиком.
Нагота -
твоя слабкість, ну а моя пустота.
Стримане серце стало для тебе наложником,
воно задихається - навколо твоя духота.
Скажи, чи не досить була твоїй похоті вірною,
Чи заслабко впивалася нігтями, дарувала екстаз?
Моя душа була сиротою, твоя - багатодітною,
викликаючи в мене купу складних метастаз.
Шумный город надел по-теплее шарфы,
Просыпаясь теперь в 7:30
-
В каждой зелени глаз мелькают черты,
В каждой памяти те же лица.
Шумный город пропах гадким дымом из труб
[ему можно курить - он вечен].
От того он печален и немножечко груб,
Что годами, как я, изувечен.
Шумный город, от этих будней устав,
Засыпает у меня на плече покорно
-
Знаешь, прошлое только погладило мой рукав,
а уже у запястья больно.
Лікарі їй діагностували страшні речі,
Мовляв, дівчинко, ми не взмозі приборкати твої пухлини.
Вона тоді мовчала, лише повільно підводила плечі,
Запиваючи себе чаєм - не вистачало у роті слини.
Вона, знаєш, ходила тепер тихіше і незвично повільно,
Ніби боялася, що порушить розвиток своїх тяжкохворих ран.
Все частіше шептали: вона проста божевільна,
Що й сама приміряла на себе цей приречений стан.
Вона йшла якось вулицями приспаної столиці,
Забуваючи про діагнози, виписки, лікарів...
Їй подекуди зустрічалися поодинокі лиця
[З ними гралося світло незайманих ліхтарів].
А одне із таких лишилося з нею до ранку.
До ранку, до ночі, до буднів, до вихідних.
Воно пестило щоку, наливало без цукру у філіжанку
І слухало кожної ночі її хриплий дих.
Під ключицею зникли тяжкі її метастази
[Може збіг, а може доторки ранішніх мес].
Лікарі говорили якісь тільки їм зрозумілі фрази
Про пігулки і що все таки нікуди без чудес.
Отгремел последний летний гром.
Первый снег не может нас спасти
-
Я могу простить лишь об одном:
Отпуская, точно отпусти.
Вот иду, держа тебя плечом.
Сгореть до тла? Боже упаси!
Я же стала проводной свечой.
Отпуская, точно отпусти.
Если свет согреет до тепла,
если станут лёгкими дожди,
Значит я тебя всего прошла.
Значит отпуская, отпусти.
Чекай! Ми ж іще можемо бути щасливими!
Вимкнути телевізори, інтернети. Повністю все повимикати
і при цьому не спустошитися.
Цілуватися потайки від людей, наприклад, на Подольських вулицях, щоб не викликати
сум'яття і гніву консервативних бабусь.
Ми ж іще взмозі радіти різним дрібницям,
Типу "щасливий" квиток у червоних вагонах трамваю
Чи трохи безглуздо сміятися усім підряд незнайомим лицям,
Щоб наше тепло дісталось, скажімо, самих Гімалаїв.
А потім заварювати один одному теплий чай
[Обов'язково зелений і з м'ятою - мій улюблений].
Закушувати його тістечками і не трястися над набраними зайвими грамами,
бо ми ж домовилися, що й так будемо щасливими,
сидячи подумки десь там далеко за хмарами.
І навіть якщо колись віра твоя буде втрачена,
воля вичерпана, а бажання заплутане у низці буденних проблем,
Пам'ятай, що поряд завжди буде ніжність моя ще ніким не страчена
[Вона пахне тобою, вишневим соком і мигдалем].
Він щоранку заплітав її волосся,
трохи грубе і посічене волосся, яке пахло молоком, ніжністю і ним самим.
Вплітав кожного разу живі квіти, які до вечора ніколи не в'янули -
це не бентежило, а тільки зрідка викликало бажання бути завжди молодим.
Він куштував її шкіру, неначе це було для нього востаннє
[Боявся пропустити бодай сантиметр, щоби потім не жалкувати].
Запевнявся, що вона під його руками стала зовсім спокійна
І лише потім міг дозволити собі лягти спати.
Він торкався її повік подихом зовсім тихо,
так як, знаєш, торкається вперше свого дитя мати.
Він хотів почути, чи була у неї з іншими чоловіками така сама втіха,
І в ту ж мить розумів, що зовсім не хоче нічого про них знати.
Вона напувала його вдень втомленого, а вночі - своєю збужденістю
так, що він забував усіх минулих своїх жінок.
Не знаю, чи гріх то був, чи можна назвати святістю,
але кожен із них повиривав купу списаних старих сторінок.
Даже на самом пике своего творчества
Я уверенно произнесу:
Люди. Они не умирают от одиночества.
Это обычно случается по утру,
когда в чашке еще осадок от кофе,
а пальцы грубеют без прикосновений.
-
Можешь даже не стараться распять меня на Голгофе,
мне достаточно о тебе сновидений.
Я не знала твоего еще тогда имени-отчества
[Прости, мы были еще на "Вы" с Вами]
-
Я спасала Вас вечерами от одиночества.
Вы невольно спасали меня по ночам мечтами.
А когда ощущалась уже весна каждой клеточкой,
распустила темные волосы по лопаткам
-
Ваше имя случилось под ключицей мертвой меточкой.
Ваше имя - на моих плечах отпечатки.
Його щільно стискали обвиті на талії ноги,
трохи колючі і зовсім не кістляві, проте стискали.
Білизна ще навіть не встигла дістатися до підлоги,
а їх накривала пристрасть, яку вони навмисне не відпускали
так довго. Стриманість - важлива штука.
Проте не сьогодні, не зараз і принаймні ще кілька годин.
Її грудей і сідниць уміло торкалися його руки
так, що відчутна була пульсація у скронях судин.
Ледь помітні доторки до гарячих спітнілих стегон -
і розряд в капілярах. У кожній клітиночці - він.
Її насолода стане його оберегом
на сотні миль і на мільйони хвилин.
Кожного разу це було, наче вперше
[все по колу - не виключна її історія].
Поспіхом якнайшвидше спідницю піднявши,
незмінні були ні гравці, ані аудиторія.
Її запах - бруд упереміш з дешевим парфумом.
Її мова - сестри сусідської запозичення.
Коли працює, пробирає наче електрострумом,
а потім впадає у сплячку від перенасичення.
Її пропахле волосся сьогодні у тебе в штанях,
І хоч вона доросла, свідома дівчинка,
У її акторськи підкованих, сміливих здриганнях
ховається досить таки пристойна нАчинка.
Задихалася, запиналася,
червоніла і навіть плакала.
За волосся...Ні. Не трималася -
розривала на шмаття, жмакала.
Бо волосся личить щасливим
[Так було і так завжди буде].
Навіть після літньої зливи
воно стане сухим і сивим,
і по полечі. Може навіть коротше.
Розділятиме на волосини.
Його клапті знайде у душі,
на подушці, на светрі, на спині.
Менше доторків і розчісування,
менше фото, де видно колір.
Зате більше тепер перешіптування,
що косу заховала під комір.
Кажуть, вокзали - то найліпші психологи:
Вони змовчують стільки різних історій, що тобі і не снилося.
Вони зачісують волосся, надягають плащі, оголюють голови -
роблять усе, щоб життя твоє не спинилося.
Вони бачили по істині щирі сльози
маленької дівчинки, що за мить стала дорослою.
Ставили ставки, робили якісь там прогнози
і між іншим відправляли своїх за розкладом.
Вона залишила на плечах темну посічену волосину -
це все, що він взяв, на довгу-коротку пам'ять.
Збудував для неї прекрасну нову гільйотину
і чекав, коли її на сходи поставлять.
Вона б цілувала перон, кохалася б там, на платформі,
нехай навіть наслідок - докори і запалення,
Коли б машиніст у синій поношеній формі
сказав, що її вагон готовий до самоспалення.
Пам'ятаєш, вона тобі говорила, що кохатися найкраще взимку
[Вона тоді ще носила широкі безглузді светри,
Як на вашому чорно-білому знімку] -
Їх підкорював кожного разу, коли поспіхом роздягав, неначе Парнас чи Ай-Петрі,
Щоб знову відчути свою незалежну жінку.
Вона потім надягала їх на оголене тіло
і вешталася кімнатами, залишаючи навкруги свій до біса збудливий запах.
Ти хотів її, навіть коли вона розповідала про грубу касирку із супермаркету,
коли виходила в одному светрі на балкон, а потім довго тремтіла-
Вона в мить уміла викликати у грудях [і не тільки] спалах.
І навіть коли клала голову тобі на коліна,
коли очима кричала про свою до тебе покірність,
Ти відчував, що вона так і не стала тобою приборкана
-
Хоча амазонки, напевно, знають, що таке вірність.
Ты держала его исхудавшие ступни, чтоб они не кровоточили
[Это были Ванакаури. Или, может быть, это в Чили].
Доставала из рукавов для него кусочки черствого хлеба -
Точно манна с юного, окутанного солнцем, неба.
Обнимала его по ночам, чтобы теплее в спину,
Своего первого и немного сухого мужчину.
Остригла волосы [с ними совсем неудобно в полдень],
Укоротила платье [хоть и был он слегка старомоден].
Целовала его жилистые руки потрескавшимися губами,
Молча соглашалась с ним, одними глазами
-
Ровно в четыре часа пришли они в старый потрепанный дом.
Он отпустил руку и закрыл за собой дверь с трудом
Напиши у кожній маленькій/не дуже газеті великими літерами
про змішаний глузд тяжких її екзальтацій.
Поволі вирізай, роби аплікації, розвішуй їх коридорами -
це навряд допоможе, але ти хоч спробуй для імітації.
Відчуваєш, як кожне слово просочується в тебе? Ти - губка.
Повідривай усі голки, які прив'язують тебе до крапельниці,
які всмоктують твої грубі порушення щодо орфографії
і стають найпершими відданими шанувальницями.
Позамальовуй зеленим маркером вікна і батареї,
вмикай на всю гучність радіо - там її до поту знайомий голос.
Вона тобі почитає свої нові і не зовсім есеї -
ти їх прочитаєш завтра в газетах уголос.
Кожна дівчинка, кожна маленька мамина донечка
цілує її на ніч, носить щоразу нові сукні, яскраві стрічки у волоссі
І мріє про ядучого кольору помаду
[Як у мами].
Вона любить всілякі цікаві книжки про принців, носить шарфи, як тільки приходить осінь,
А на свята чекає ляльку і плиточку шоколаду.
Кожна прекрасна і неповторна дівчина обов'язково закохується у якогось відомого пай-актора.
Уже не говорить "Добраніч"
і має різного кольору не одну помаду.
Носить еротичного змісту одяг, щоб подобатися он тому симпатичному, зануді-ботану, синові прокурора,
І завжди заміняє кефіром плиточку шоколаду.
Кожна доглянута, але змучена побутом жінка
уже не фарбує губи, не відрощує довге волосся для більшої сексуальності.
Вона забуває про свій тяжкий душевний параліч,
усі слова улюблених груп. А пристрасть - це лише щотижневі формальності.
І більше нІкому цілувати на ніч.
Жінка-кориця - фаворитка сильної статі.
Вона надягає щоразу новеньку сукню, червоні сандалі.
Завжди наготові кілька типових фраз, а більше жакетів картатих.
Вона говорить багато, проте не занурюється у деталі.
Її п'янкий запах водночас спокушає і змушує бігти подалі.
Жінка-гвоздика завжди має сіре пальто і того ж кольору панчохи.
Вона не хворіє бронхітом, ангіною, мазохізмом,
Для неї жіночність - це повної міри вульгарна епоха.
І може б усе нічого, але трохи попахує комунізмом.
Жінка-м'ята [по-іншому, м'ятна жінка]
відкриває себе повільно і з обережністю.
З такою щодня - неначе нова сторінка -
вона сьогодні спалах, а завтра замучить буденністю.
Її ерогенна зона, повір, буде твоєю інтригою;
Шукай хоч до скону літ - то пропаще діло.
-
Та для тебе стане віднині настільною книгою
Її трохи кстляве холодне жіночне тіло.
Давай купимо стару друкарську машинку;
там не вистачатиме, наприклад, якоїсь літери чи тире
[ненавиджу тире у своїх віршах].
Вона створить дзвінку атмосферу у нашому орендованому будинку,
Стукотітиме, будитиме тебе о першій ночі,
а потім так само, як і прокинулася, завмре.
Нам буде добре із нею разом. Я тобі обіцяю.
Ми знайдемо для неї затишне місце, щоб вона закохалася у несміливі рядки трохи буденних поезій.
Ми вигадаємо їй ім'я, купимо для неї живі квіти
[Я вже собі уявляю].
Нехай це будуть конвалії чи гортензії.
А потім візьмемо її із собою у навколосвітню подорож.
Вона стане там моєю найближчою подругою, коли ти будеш спати,
або коли підеш у похід під палючим сонцем Родосу.
Тільки не смій ревнувати до неї, чуєш?
Ти забудеш про все вночі, коли буду нестримно стогнати.
Історія світу - спіралевидна традиція,
Вона інколи перешіптується, інколи - зовсім голосно.
Колись зігрівала своїми обіймами Свята Інквізиція -
дуже надійно. А головне - безболісно.
Вона зупиняла час, хоча вигравала битву,
Вона ставила на коліна, а інколи ще й на лікті.
Шкода, що за цими забавками не чула щиру молитву;
Палила свічки свідомості, підкидувала їх у конфлікти.
Вона маскувала моральність, спродувала за безцінь,
Ховала за подолами ряс сяку-таку безневинність
-
Кожен народ має свій хрест до кінця пронести.
Хрест - то єдине, що вкликає єдність.
Коли ти надішлеш їй кур'єром вульгарний букет, скажімо, червоних троянд
[Нехай навіть їх буде рівно стільки, щоби заполонити її невеличку кухню;
нехай вони будуть занадто солодко пахнути],
Вона хіба що зробить із них багато гірлянд,
вмоститься зручніше і залишить на сідницях засохлі крапельки крові,
А твій світ, створений із її зелених очей, стухне.
І навіть не намагайся знову і знову їх запалювати,
Ти ж знаєш, навіть атлетам відведена обмежена кількість спроб.
Можеш підписатися на зворотньому боці листівки її губною помадою,
Поставити в рамку, цілувати при першій лібшій нагоді, рятувати від тяжких хвороб.
А потім плюватися тут і там своєю неосяжною владою.
Ти можеш навіть про це написати чергову пісню
і розповісти про своє воскресне кохання у кожному новому пості
[З надією, що вона слухатиме сьогодні радіо і читатиме стіну]
-
Не журися, коли вона напише тобі у відповідь, що вже занадто пізно.
Вимкне світло, замінить замки і більше ніколи не оголить для тебе тіло.
Надягни мене скоріше на свою спину, огорни плечі, руки, кожен палець окремо.
Дозволь просочитися під шкіру - я обіцяю тобі не зашкодити.
Якщо потрібно, ми навесні проростемо
твоїм солонуватим запахом, моїм темним волоссям.
І тоді вже не треба нікому нічого доводити.
Візьми мене впевнено десь трохи вище кісточки й п'яток -
я боюся знову ступити там, де колись затягувало болото.
Я діставалася майже кінця і знову поверталася на початок,
я оминала кожного разу ряди обпечених яток,
але до тебе так і не опанувала мистецтва польоту.
Я ще довго потім змивала бруд із колін і стегон -
Він впевнено чіплявся, залишався на теплих долонях, врізався в очі.
Пам'ятаєш, як ти з'явився, в повітрі запахло медом?
Медом, гарячим потом, присмаком губ - кислуватим навіть для пізньої ночі.
Ты еще помнишь на кухне слегка пригорелый пирог?
[Она никогда не отличалась особым искусством готовить].
Она приносила часто без всякого повода свое любимое вино,
снимала одежду, оставалась в одних босоножках
[помнишь, твои любимые]-
Точно само изящество и женственность.
В такие моменты ты даже не мог позволить себе спорить
с ней по поводу обуви в квартире. Она и без этого пропитана её духами, возбужденностью и алкоголем.
Но в те моменты ты хотел одного - чтобы её изгибы
украшали твою черно-белую комнату.
Пускай хоть до утра. пускай послезавтра ты узнаешь, что неизлечимо болен -
Она никогда не узнает твое решение оставить весь мир для этих бледных ног в ярких босоножках
и отправиться туда, где твои мысли будут нетронуты.
Где-то под утро она прочитает в твоих глазах стах вперемешку с кровью -
вполне достаточно, чтобы уйти/уехать в её старый заброшенный мир
[Наверное, именно это имело для тебя тогда значение].
В её левой руке увидишь один босоножек
[Другой оставила у изголовья]
-
Понимаешь, такие женщины никогда не делают исключений.
Завжди найлегше уявити те, чого ніколи не буде насправді.
Наприклад, що сніг не тане навіть за "плюсової" температури
-
Знаєш, я готова терпіти будь-які кліматично-психологічні перепади,
щоби більш не шукати твоє ім'я у списках світової літератури.
На твоєму килимі відбитки її м'яких маленьких ніжок
[тебе ще завжди дивувало, як вона купувала собі взуття].
І нехай у тебе зараз купа хвойд, які буквально не вилазять із твоїх просякнутих солоністю ліжок,
Ти не тримаєш їх під ранок у голові, як не залишаєш на кухні пакети сміття.
Тебе все частіше окуповують разом і окремо астенічні емоції,
Вони так само пахнуть фрустрацією, як і твій заплямований випивкою килим.
Ти намагаєшся виправдовуватися, виписуєш сам собі всілякі презупмції,
А потім звалюєшся чи то від випивки, чи від злягань, безсилий.
І якби ж написати листа, надіслати його по всім усюдам,
Що немає на світі нічого більш щирого, ніж її босі ноги у цій пропащій квартирі
[У ній ще постійно тхне апатією, нестриженим волоссям і блудом].
Але знову щоранку вмиваєшся, чистиш зуби своїм багаторічним брудом.
Все починалося кожного разу однаково,
і тобі навіть ставало зовсім нецікаво спостерігати,
Як вона знімає цей завеликого розміру светр і замшеві черевики.
Проте роздягненої її ніколи не було забагато;
Вона не давала обіцянок, не клялася в любові і не просила залишатися з нею навіки.
І хоча у ті дні, коли її волосся не прикрашало твої плечі, живіт і нижче,
Ти майже до ранку малював в голові картини звичайного людського щастя,
Вона навіть ставала для тебе рідніша і ближче, зовсім ближче -
Про неї нагадував брудний келих і намальовані родимки на зап'ястях.
Вона ж залишала свій хтивий запах на кожному чоловікові, ставила мітки,
Неначе це завойована і обмежена територія
-
Ти не плутай, хлопче, десь поблизу грудної клітки
Знаки, що пульсують у штанях. Звичайна собі бутафорія.
Тисячі сонцестоянь холоднішають, коли ти торкаєшся мого чола,
тускніють і викликають абсолютний нуль у найвіддаленіших куточках планети.
Я приростаю всім тілом до твого тіла, як до дерева приростає смола
своїм теплом, своєю жагучістю, своїм скелетом.
Вона змінює колір на наближений кольору твого тіла -
я так само стаю одним цілим, змінюю риси, обираю нову ходу.
Твоя шкіра настільки волога, настільки незвично біла,
що може зливатися з квітами у яблуневім саду.
А ти далі мовчиш, ти мовчиш моїми словами,
для таких, як ти, слова - непотрібні гортані рухи.
Вони б зовсім незручно вмощувались поміж нами,
викликаючи в головах слизьку, непотрібну посуху.
Ти - спокійний. Твій спокій - моя найвища фортеця.
Він накриває мене ослаблену і гірку,
проростає всередині глибоко, прямо в самісіньке серце,
стає одним цілим, змінює риси, обирає для нас ходу.
Я бувала собі звичайною:
простою, може трішки печальною.
А для когось і неглибокою,
а для інших - дні без спокою.
Та для тебе я буду різною:
дивакуватою, злою, залізною,
тихою, красивою, грізною,
то лагідною, то капризною...
Але ж різною...
Вчора полум'ям, завтра - кригою
І маленькою під серцем книгою.
То дитячою, то дорослою,
То вплітатиму квіти в волосся...
Дійсно.
Ти скажи - і я буду всякою.
І тобі за тебе подякую.
Буду прозою, віршем, піснею..
Але ж різною.
(Iren Konst)
Її чисті осінні очі залишали на тобі непомітні сліди
[так дивитись могла тільки хіба якась міфічна істота,
що вдягається в білу шкіру і повільно виходить з води,
як ідуть горді незайманки до ешафорту].
Її горло, здається, настільки просвічувало білизну,
що вона була схожа на жінку всього цього незграбного віку.
Крізь тонкі пальці увесь твій би глузд прослизнув
і бути у її власності швидко звикнув.
І навіть стати рабом її ступнів - значна повага.
Для того усі чоловіки не шкодують значні витрати.
Вона любить і знає, як вдало привернути до себе увагу,
щоб якнашвидше змусити їх надломлюватись і вмирати.
Щоби потім вбирати у себе їх найсильніші чесноти,
щоби спалювати їхні слабкості привселюдно.
Це все довго триватиме, занадто довго триватиме. Доти,
доки, зрештою, їй зовсім не стане нудно.
Тоді її ідеальна шкіра знову стане схожою з рибами.
Вона надягне на себе рибальські сітки й інші снасті,
поділить тобі твій глузд рівними скибами.
А ти можеш вважати то найвдалішим щастям.
Відбитки її пальців залишали вологі плями
на землі, що пахла первозданністю і життям,
що відчувала хрипи в легенях і повільне серцебиття,
яке не могли відчути ніхто з лікарів роками.
Вони вперто перебирали її страхи і пам'ять,
замість шукати причини давали снодійне.
А вона говорила їм увесь час про якусь там богиню;
що у неї густе волосся і її у печерах палять.
На ніч вона завжди знімала повністю верхній одяг,
залишала тільки панчохи і в головах стрічки,
не гасила до сходу сонця запалені свічки
[їх не міг загасити навіть весняний протяг].
А коли лікарі стали безсилі зовсім,
до того безсилі, що втратили віру в себе,
вона говорила, що їй більш нічого не треба,
аби лиш дочекатись, коли закінчиться осінь.
І тоді її пальці, її затверділі ступні
залишали сліди на пісках, на землі, на болоті.
Залишали сліди і декілька капель поту
там, де до цього священні місця були зовсім відсутні.
Готелі-збоченці вміло переховували нас від цього недосконалого світу.
Що там казати?! Ми самі були далеко не ідеальними.
Але твої руки дарували моєму тілу незвичне зблідніле світло
навіть коли пустельне сонце грало у піжмурки з пальмами.
Спрагле волосся малювало на твоїй спині дивні маршрути,
позбавляючи нових сусідів сну й апетиту.
Воно не бажало нічого знати, воно могло тільки бути
твоїми важливими кодами, написаними івритом.
Ми на диво забули про наслідки, кохаючись без протизапліднювачів
[ти сказав навмисно забути про них на одній із залізничних станцій].
У нас не бувало гостей, взагалі не було відвідувачів,
бо зазвичай ми приходили й шли занадто уранці,
залишаючи у номерах запахи простирадел і твого одеколону.
Мабуть прибиральниці ще довго не торкались тих місць, де я була твоєю
[місць, де повітря назавжди потому ставало солоним,
де ти отримував незлічену кількість оргазмів і називав своєю].
У тій країні, звідки родом твоя колишня,
люди бачили Бога і любять із ним розмовляти.
Вони носять в подолах сукень червоні доспілі вишні,
як носить своїх дітей пишногруда мати.
І взимку ці діти граються босоніж в болоті.
І влітку думають, що найщасливіші в світі.
Їхнім рукам завжди вистачає мозолів і поту,
їх ступні черстві, але вільні, неначе північний вітер.
Ті діти, ти знаєш, шукати себе не звикли:
їм в радість, коли є, що їсти і з ким заснути.
Твої гостроверхі роздуми кидали б їм справжній виклик:
залишатися вітром, чи бути, як ти, прикутим.
Твоя жінка довго чекала твого пробудження,
вона навіть носила взуття і була спокійна.
Її гарячі коліна викликали у тебе збудження,
але аж ніяк не бажання вмирати за них на війнах.
Очі кольору - суха трава,
така, що, знаєш, в'яне, як тільки приносиш її додому.
Вона ще часто залишає помітні плями на рукавах,
як залишає тебе минулорічна втома.
Тими очима можна було б годувати принаймні декількох туристів,
які ось підкорили Лакмос чи молилися на Афоні.
Одним було по шістнадцять, іншим - далеко за триста,
і в кишенях кожного можна знайти хоча б по одній іконі.
Від тих очей спраглі забувають про воду,
вони ладні усе життя бути блідо-зеленими грішними.
Її очі дарують твоїм очам нескінченну свободу
і роблять твою свободу нескінченно тісною.
На твоїх слідах можуть жити роками цілі міста -
там вдосталь завжди води, там їжі завжди забагато.
На одному з таких деякі люди забивали у землю хреста
і в таких, як оцей, не одного повстанця зачато.
Ті повстанці ростуть, як людські бідняківські діти,
і жінки їхні потім так само народжують в муках.
Голоси їхні тільки важко у крові втопити,
бо вони проростають згодом в дітях й онуках.
І топтати їм землю, допоки земля ця існує,
і вдихати запахи ворога, як той осяде.
В тих краях, де вони їли землю, ти нічого не чуєш
і тримаєш над світом таку-сяку владу.
Вони прикладають коліна, вони носять святі амулети
і тримаються поряд, щоб раптом усім не заснути.
Від їхніх зітхань здригаються цілі планети,
їхнього крику ти зовсім не можеш почути.
Очі кольору - суха трава,
така, що, знаєш, в'яне, як тільки приносиш її додому.
Вона ще часто залишає помітні плями на рукавах,
як залишає тебе минулорічна втома.
Тими очима можна було б годувати принаймні декількох туристів,
які ось підкорили Лакмос чи молилися на Афоні.
Одним було по шістнадцять, іншим - далеко за триста,
і в кишенях кожного можна знайти хоча б по одній іконі.
Від тих очей спраглі забувають про воду,
вони ладні усе життя бути блідо-зеленими грішними.
Її очі дарують твоїм очам нескінченну свободу
і роблять твою свободу нескінченно тісною.
Ранок підіймає її з колін - у нього неприродньо важке дихання,
ранок охолоджує її спітнілі плечі і стегна,
змиває білі пелюстки з губ, і вона спльовує тихо
все, що було і все, що могло би бути твоїм, напевно.
Її стан залежить від твоїх телефонних дзвінків і пошти,
яку вона перевіряє, як тільки стихає в коридорах підлога.
Вона для неї - як справжній ядерний поштовх,
який коливається від ліжка у спальні до вхідного порогу.
Вечір рівними рухами водить шовками вздовж хребта -
його пальці занадто вологі, щоб бути тілесними.
Його подих - нескінченне скорочення м'язів унизу її живота
[вони раптом стають відчутними і до біса чесними].
Вечір краде її мозок у тебе, у ранків, у неї самої,
прослизає тонкою матерією і просить стати
його коханкою хоча би сьогодні, хоча би цією зимою.
Бо він більше не зможе бачити її страти.
Її сукня - неначе оброблена сріблом кольчуга;
і квітами пахло її неприкрите горло
так, що обійми весни - слабкі, непримітні потуги -
роблять з тобою це грубо і навіть потворно.
Вона видихала те чисте і свіже повітря,
яким ти міг ще декілька днів прожити.
Вона цілувала дерева і говорила з вітром,
а ти раптом схотів, щоб у вас були спільні діти.
Такі, як вона, приходять і йдуть завжди вчасно,
щоб ти не звикав до голосу власної крові.
Для них не складають пісень, не скандують гасла,
але заради них до смерті готові до бою...
Торкалися спинами вологої літньої трави,
торкалися землі, сонця, подушок й один одного.
Трава нам приносила спокій, як приносять дарунки волхви
перед яслами з сіном для нового сина господнього.
Ми торкалися її спинами - то було щастя
[трава очищає душу від бруду і холоду].
Трава залишає запахи у твоєму волоссі і на моїх зап'ястях,
а згодом стає суха і жовтава, неначе золото.
Я не хочу думати, що вона належить не тільки нам,
тому давай заберемо хоча б частину, хоча би маленьку частку.
Я потім розповім про це усім вулицям та великим містам -
про твоє волосся, про траву на моєму зап'ястку.
Соки торкають тих мість, де немає світла,
просочуються в землю шляхами вузькими таємними.
Я би забула дивитись, я би зовсім осліпла,
коли б твої очі були не такі, як трава, зеленими.
Соняхи стрімголов мчали до її рук і обличчя,
оминаючи тіні і хвилини без теплових дотиків.
Їх запахи викликали у неї сновиди й видіння, як легковажні наркотики
і залишали яскраво-жовті плями від пальців аж до передпліччя.
Її волосся, подібне до соняхів, подібне до сонця і літа,
подібне усьому живому на цій напівмертвій планеті,
подібне до звичайних щоденних предметів -
ним сотні рук і тисячі снів зігріто.
Соняхи вплітаються до її одягу і до її тіла,
підіймають вище землі за лінію горизонту.
Ще мить - і вона залишає у небі лише темно-сірий контур,
як залишаються на папері старі чорнила.
Полум'я розгорається, об'єднуючи наші планети
дикими метаморфозами і сплетінням пальців ніг;
лоскоче кісточки на ступнях і шовком немов
торкається, як письменник торкається своїх перших книг.
Глибше мокріє, як мокріють піщинки біля оазису,
твоє чоло, моє чоло і блакитні простині;
місцями твоя шкіра дихає моїм присмаком -
я місцями потребую швидкого розтину.
Гучніше кричить серце ударами за хвилину,
кричить, що пульс ледве витримує нашу напругу
у скронях, біля ключиці і нижче ребер,
але пульс нижче ребер - то твоя найвища заслуга.
Кожна рука рано чи пізно вимагає чийогось плеча,
щоб торкатися перед світанком, як торкається лицар свого меча
[він тоді повертає за мить усе, що до цього колись втрачав -
і з теплом під ребрами гине].
Твоя шкіра холодна, і від цього ще більше бліда,
як скрипучі колеса, як у горах швидка вода,
яку носить на плечах місцева русява вдова
[вона молиться ще тільки їй відомій богині].
І від цього по скронях швидше стікає піт,
перетворюючи на мутну пару воду і лід;
повертає на інші орбіти цей недосконалий світ,
змінюючи координати на кожній вершині.
Ми ідемо услід, як ходив колись по воді Петро,
змінюючи на протилежне свій погляд і своє нутро,
залишаючи свої речі у літаках і пустих вагонах метро,
забираючи із собою лише наші тіні.
Чи то коридори були занадто сухими,
чи то занадто білими.
А може її горло вихаркувало минулорічну отруту,
але стіни ставали мертвими, а подекуди заржавілими
[тоді її найлегше було почути].
Ти слухав. Її не можна було не слухати.
Вона падала на манжети сорочки червоними плямами,
і відтоді була з тобою. А інколи
бігла весь час вгору і прямо,
залишала тебе між п'ятницями і понеділками.
І завжди поверталася або сумна, або із волоссям обстриженим
у руках [несла маленький пакунок зі стрічкою].
Лягала тобі на коліна так ніжно і стишено,
як лягає на стіни тінь від небесної свічки.
І відтоді була з тобою.
Сирі коридори, темні підземні кімнати
[на стінах подекуди дивні жахливі малюнки].
Так бувало, що він забував, а може і зовсім не прагнув знати,
як дістатися світла, як дістатися порятунку.
Його світ, навколишній світ із плям і крісел,
датований початком віри від першої зірки,
не знає ніяких інших подій, ніяких чисел,
не знає чужих історій і тіла жінки.
А списує пергаментні метри один за одним,
відчуває твої думки і душу кожного.
Його руки можуть здаватися блідо-холодними
і в той же час - м'якими і сильно набожними.
Зупинися, коли захочеш читати ті манускрипти
і добре подумай, зваж усі "за" і "проти".
Між рядками можна відчути на дотик його старечі хрипи,
можна побачити поклади його цноти.
Святі не носять в кишенях срібло, не спльовують на бруківку;
і коли дихають рівно - в них сітківка золотого відтінку -
так їх легше помітити в натовпі, легше від усіх відділити.
Як раптом помітиш їх погляд, спробуй згадувати пережите.
Спробуй вмитися їх водою і нею ж промити очі
[чи ж це матиме попит завтра, чи ж це буде досвідом, отче?].
Не за нас ті святі молились, не за нас йшли дорогу розлогу,
припадали чолами і пальцями, розмальовували підлогу.
Їхні крики були почуті, та ж чи це не занадто пізно?
Ми тримаємо голі списи, а у тих всі тіла залізні.
Ми тримаєм руками волю, а тим часом вдягаєм кайдани
на попечені сажею ступні, на старі незагоєні рани.
Крики щастя і болю схожі, як сьогодні і завтра, і вчора -
так кричить твоя рідна мати, бо вона тяжко втомлена й хвора.
Бо твої нові литі кайдани їй на горло і серце тиснуть.
Вона п'є тільки теплу воду - сиру, дощову і прісну.
Вона вірить, що ти - єдиний, хто додасть їй і сили, і щастя;
віднесе на руках у домівку, віджене, хто над нею знущався.
Вона, знаєш, тоді прокинеться, як від сну страшного й німого
і помолиться вже не святим, а прямісінько самому Богу.
Ти дуже гарний, коли рукою торкаєшся моїх стегон,
а тим часом іншою продовжуєш пити вино за столиком дорогих ресторанів.
Тоді я почуваю себе на диво затишно, на диво далеко
у морі десь під водою, як показують на великих екранах.
Ти береш мене за руку, і ми біжимо до найближчих вільних готелів,
де вікна виходять на місце без спальних районів
[хіба що кілька шато і ще кілька костелів],
там немає машин і вічних шумних циклонів.
А потім ти просто якомога міцніше притискаєш мене до себе
[знаєш, так ще ніхто ніколи не притискав раніше].
Знаєш, у мене тоді з'являється в тобі щільна людська потреба.
Знаєш, мабуть, не буває на світі іще ніжніше.